Великокучурівська сільська об'єднана територіальна громада
Сторожинецький район, Чернівецька область

Снячів

        У далекому минулому село Снячів, як вважають місцеві дослідники, було одним з найбільш злиденних населених пунктів в окрузі. Загалом воно складалось з розкинутих на мальовничих пагорбах хутірців, до яких добратися, особливо у сльоту, було доволі проблематичною справою. Тривалий час жителі села не мали свого храму, тому змушені були відвідувати Богослужіння у сусідніх населених пунктах. Тільки коли у Тисовці у 1894 році розпочали будівництво нової кам’яної церкви, стару дерев’яну перенесли у Снячів. Отож, у ній і розпочали відправи для снячівської громади на початку ХХ століття. До слова, згаданий храм діє і досі. Характерно, що чимало жителів зі згаданого населеного пункту їхали у пошуках щастя в інші країни, в тому числі й у Канаду і США. Так, у 1899 році, під час першої хвилі масової трудової еміграції з Галичини та Буковини за океан зі Снячева тільки до Канади виїхало 5 чоловік (Іонуц Г.І., Маковій М.В., Костиняк В. М., Галанесій Г.Т., Карча В.І.). А до 1913 року у різні країни емігрувало понад 30 снячівчан. «Гірка нужда і недоля обсіли наш народ, - зазначала того часу на своїх сторінках газета «Буковина», - сотні людей покидають рідну землю, аби за морем шукати іншої долі». З 1918 року Буковина ввійшла до складу Румунської держави, перегорнуто й нову сторінку у розвитку села. Певні зміни, зокрема, відбулися освітянській галузі. Так, до 1928 року у згаданому населеному пункті не було школи. На той час безграмотні складали 87 відсотків від всіх жителів села. Для цих потреб громада, очевидно, винаймала приміщення у хаті з місцевих жителів, бо, як відомо, влада виділила у населений пункт першого вчителя. У 1928 році у Снячеві звели початкову школу, в якій чотири класи. Три вчителі викладали у ній читання, письмо, арифметику, малювання, співи та релігію. Впродовж 1935 – 1939 років у згаданому навчальному закладі вчилося до 100 місцевих учнів. Згодом початкові школи відкрили й на хуторах Думанецькому і Глибочку.

         До речі, у Снячеві, до входження Буковини У склад Радянської України, жило приблизно 8-10 відсотків заможних родин, 40 відсотків – середнього достатку, і майже половину населення становили ті, які не мали у своїх господарствах ні корови, ні коня, а, отже, змушені були найматись на роботу до більш багатих односельчан. З приходом влітку 1940 року на Буковину радянської влади у селі одразу ж було утворено земельну громаду. Першим її головою став Д. Дребот. А більш заможні жителі Снячева пережили сталінські репресії. Їхні земельні наділи, сільськогосподарський реманент стали базою для заснування згодом колективних господарств. Серед постраждалих, зокрема, була й Д. Попадюк (дівоче прівище – Чепишко), яка згадує про той час так: «Це трапилось саме перед війною. На світанку у нашу сім’ю увірвалось горе (мені тоді було 6 років, сестричці Сільві – 4, старшому брату – 8). У нашу хату безцеремонно ввійшли двоє у військовій формі і черговий зі сільської ради. Вони сказали: «Ви, Чепишко заарештовані. Вашу сім’ю висилаємо в Сибір. Щоб через годину були готові до від’їзду. З собою можна взяти не більше 5-10 кг вантажу». Через годину прибула підвода. Нас привезли на залізничну станцію, що у Великому Кучурові, і розділили: чоловіків – у один вагон, жінок з дітьми – в інший. Відтак відправили у Чернівці. Ніч на Чернівцькому вокзалі була останньою, коли ми бачили батька. Вже згодом, на засланні, довідались, що він помер у селі, яке знаходилось недалеко від нашого місця перебування… Відбували заслання у Томській області…». Друга світова війна внесла свій особливий штрих в алгоритм життя Снячева. Зі села у радянське військо, особливо після 1944 року і до капітуляції Німеччини та Японії, було призвано 51 жителя. Про те, що більшість з них перебували на передньому краї фронту і відзначились у наступальних операціях, промовисто говорить і такий факт: 11 уродженців Снячева нагороджено орденами і медалями. Водночас 30 полягли чи пропали безвісті далеко від рідної домівки. Прах полеглих – у братських могилах на території Румунії, Німеччини, Польщі…

        До речі, 22 грудня 1983 року у селі відкрили пам’ятник - ансамбль загиблим воїнам-односельчанам (скульптор – заслужений скульптор України М. Личаківський, архітектор – Б. Деркач). Ідеєю спорудження пам’ятника висунула голова сільської ради Іонуц С.П., а втілювали її у життя за кошти місцевого колективного господарства. У 1944 році у селі знову встановлюється радянська влада. Сільським головою був обраний Будник В.Г. Згодом сільською громадою керували Тодораш Д.Г., Гриневич В.Г., а у 1956 році головою села стає Цікал Г.І. У громадській війні, яка точилася у післявоєнний час на західних теренах України, як з одного, так і з іншого боку, гинули люди. І серед них у цій круговерті загинули і перший голова земельної громади Д. Дребот, і голова сільської ради Будник В.Г. У 1946 році край охопила засуха, і снячівські поля дуже мало вродили. На лихо, більшу частину врожаю силоміць забрали у державні засіки під час хлібозаготівлі. Тож восени 1946 року жителі Снячева ледве зуміли засіяти озимину. Рятуючись від голодної смерті, селяни почали вирізати те, що мали у дворі. Таким чином, у 1946 році почалося масове знищення худоби. Однак на адресу голови сільської ради надійшов витяг із протоколу засідання Чернівецького райвиконкому (село Снячів у той час входило в склад Чернівецького району) від 30 грудня 1946 року «Про стан збереження тяглової робочої сили та ВРХ». Згідно з цим документом, голова сільради був зобов’язаний провести загальні збори та заслухати питання збереження кінського поголів’я і ВРХ, а осіб, які займаються купівлею, забоєм і продажем худоби, притягнути до відповідальності згідно з існуючим законодавством. Таким чином, для ля харчування на зиму і весну майже нічого не залишилось. Люди від недоїдання хворіли… А врятували їх від голодної смерті, як згадують очевидці, відходи зі спирт заводу, а згодом, навесні, - борщі з лободи та інших трав…

         У селах Західної України у післявоєнні роки почався основний етап колективізації. Щоправда, селяни неохоче йшли в колгоспи. Однак радянська влада задіяла всі ресурси для їх організації. Зокрема, були встановлені високі податки на одноосібників. Так, на засіданні членів Снячівської сільської ради від 7 липня 1947 року очевидно не без втручання і наполягання уповноважених з району були визнані так звані куркульські господарства (прізвища людей і кількість землі в їхньому користуванні) і затвердженні ставки їх оподаткування у 1947 році. Це рішення згодом схвали у райвиконкомі. Все це у комплексі й призвело до того, що у 1947 році на території Снячева сформували три колгоспи: на хуторі Глибочок – імені Хрущова (він налічував у 1947 році – 39 дворів, у 1948 році – 64 двори), на хуторі Думанецький- «Нове село» і в центрі Снячева – колгосп імені Молотова, першим головою якого став Тивилік В.Д. У 1952 році всі три згадані колгоспи об’єднали в один – імені Мічуріна. Незгодні з такою політикою держави у сільському господарстві зазвичай були депортовані в Сибір чи у північні райони Радянського Союзу. Характерна в цьому плані доля фронтовика Мікіцела Л.С., 1911 року народження. У 1944 році його мобілізували на фронт. Влітку 1945 року сім’я навіть отримала звістку, що Мікіцел Л.С. пропав безвісти. А він вижив у бою, хоч і тричі був пораненим, видужав, дійшовши до Дрездена, а восени у 1945 році повернувся додому. Вчорашній фронтовик мав у користуванні, як зазначено в згаданому вище протоколі, 5,07 га землі, якою користувався, повернувшись з фронту. Та, не зважаючи на ніщо, господарство фронтовика теж зарахували до 32 «куркульських». Знаковим для Снячева стає 1955 рік. У селі ввели в експлуатацію електростанцію на 300 лампочок.(До того користувались каганцями, свічками). Також колективними зусиллями на Снячівських пагорбах було посаджено плодові дерева (всього 102 га). Головою сільради в той час обирають Цікала Г.І., який працював на згаданій посаді майже 30 років. У 1957 році в чергове обновилось село – було збудовано нове приміщення контори колгоспу. Але навесні 1959 року відбулися великі переміни: колгоспи імені Мічуріна (с. Снячів) та «Радянська Буковина» (с. Тисовець) об’єднали з Великокучурівським колективним господарством. Таким чином, було утворено одне з найбільших на той час у передгірній зоні Чернівецької області господарство – колгосп імені 28 червня, котре об’єднувало 3 тисячі селянських дворів і мало понад 7 тисяч га земельних угідь. З тих пір Снячів став бригадним селом. У 50-80-х роках минулого століття у селі відбулись переміни і в галузі освіти.

       Так, у 1946 році у місцевій школі відкрили 5 клас, у 1947- 6,у 1948 -7. А навесні 1958 року у Снячеві розпочали будівництво нової школи, яке завершили у 1964 році. У 1975 році місцевий навчальний заклад одержав статус восьмирічної загально – освітньої школи. Згодом, у 1976 році, відкрили й 9 клас, а відтак – й 10. Тодішній директор школи – Косяченко Г.П. Вона багато зробила, щоб у Снячеві була десятирічка. У ці роки відбувалися й переміни в культурі: у центрі села у 1976 році відкрили просторий Будинок культури, на будову якого виділив кошти колгосп імені 28 червня. У 1979- 1989 роках клекотіла громадська війна в далекій азіатській країні Афганістан. У лавах обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані проходили строкову службу й троє уродженців Снячева: Мігальчан В., Гочарюк В., Доліцой Д. У 1987 році голова села Іонуц С.П., яка перебуває на посаді з березня 1980 року по сьогоднішній день, разом з місцевими депутатами та односельчанами ініціює від’єднання місцевої бригади разом із землею, сільськогосподарською технікою та будівлями (тракторний стан, зерносклад, вівчарник, тваринницька ферма на 100 голів) від колгоспу імені 28 червня і утворення на цій базі нового колективного господарства – імені Шевченка. Його керівником обирають Пантю І.М., котрий доклав чимало зусиль для соціально – культурного розвитку Снячева. Цей період (1987-1992) особливо позитивно позначилися на розквіті населеного пункту: у селі були зведені адміністративний будинок, цегельний завод, проведено масову телефонізацію (зв’язком було охоплено 300 дворів), облаштовано тракторний стан та укомплектовано його сучасною технікою, благоустроєні дороги.

      У 1988 році місцевий колгосп вперше серед аналогічних господарств у районі уклав з жителями села угоди, використовуючи досвід тернопільчан, і передав їм на відгодівлю 218 голів великої рогатої худоби. Огірки, цибулю, моркву та інші овочі, вирощені на Снячівських землях, реалізовували на ринках Сторожинця та Чернівців. У 1992 році колгосп імені Шевченка стає колективним сільськогосподарським підприємством. А у 1999 році 40 засновників господарства внесли свої паї в статутний фонд, утворивши товариство «Надія» з колективною формою власності. 1 грудня 1991 року – одна з найбільш визначних дат в багатовіковій історії України. У цей день на референдум у місцевий Будинок культури зійшлося майже 90 відсотків жителів села Снячів, які висловили своє бажання жити в незалежній Українській державі. У 1999 році у селі звели Свято-Троїцьку православну церкву Київського патріархату. Вона розташована на найвищому пагорбі села і є найкрасивішою новобудовою в населеному пункті. Однією з «родзинок» села Снячів, без сумніву, є щорічне традиційне театралізоване свято «Ой на Івана, тай на Купала», яке зазвичай проводять 7 липня на одній з місцевих водойм

Cайт розроблений в рамках проекту "U-LEAD з Європою: Програма для України з розширення прав і можливостей на місцевому рівні, підзвітності та розвитку", що фінансується спільно Европейським Союзом і його державами-членами: Данією, Естонією, Німеччиною, Польщею та Швецією;
впроваджується Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH